Українсько-російський діалог про лідерство

Пропонуємо вашій увазі уривки з українсько-російського діалогу служителів на тему лідерства, організованого інститутом «Hodos». Зокрема, у розмові взяли участь Анатолій КАЛЮЖНИЙ — пастор церкви «Нове життя» (Київ) та Юрій СІПКО — пастор, екс-голова Російського об’єднання ЄХБ.

— Які нові акценти у ваше розуміння лідерства принесла війна?
А. К.: Війна виявила живі церкви. Вони служили раніше, вони служать сьогодні. Вони на передовій. В армії широко служать капелани — католики, протестанти, православні, які моляться з солдатами, роздають Біблії, підносять бойовий дух. Усі правдиві церкви намагаються щось робити для країни в цей непростий час — евакуювати людей, забезпечувати продуктами, одягом, благовістити, втішати, молитися… Церква розуміє, що війна діє не лише в геополітичному вимірі, а й у духовному. Я один із небагатьох служителів, які з початком вторгнення лишилися в Києві. Тому що люди дивляться на лідерів. Я перейшов на українську, хоча ніхто мене не змушував. Я вчу церкву не тільки любити Бога, але й любити Україну.

Ю. С.: Що відбувається в часи потрясінь? Корабель потрапляє в шторм, люди в паніці, викидають вантаж… І тільки апостол Павло зберігає спокій у своєму дусі. Сьогодні, під час війни, коли від бомб труситься земля, під час тиску з боку влади, яка забороняє говорити правду, коли люди, відключивши мозок, перетворюються на зомбі, справжній християнський лідер — той, хто проголошує: «Господь — живий, і Він з нами!» Думаю, саме тому народ України стоїть твердо, його не можуть зламати російські ракети. Лідер нікуди не тікає, він лишається з народом. Він перев’язує рани, промовляє слово втіхи, показує приклад стійкості. Він проповідує Євангелію, хай навіть на уламках дому молитви, хай навіть тіло помре — Господь царює!

— Яким має бути правильне християнське лідерство під час війни?
А. К.: Незалежно від того, де він живе (в Україні, Росії, США), лідер повинен мати чітку позицію, чесно розібратися в ситуації — що це за війна? Моя країна — агресор чи вона захищає свій суверенітет, свободу, ідентичність? Чому це важливо? Якщо моя країна агресор — я маю зайняти одну позицію: «Я не підтримую агресію!» Якщо моя країна захищається — моя позиція має бути зовсім іншою. Під час радянського режиму я був у підпільному служінні 15 років. Тоді християни чітко розрізняли: ось це — пропаганда, а це — правда. І були єдиними. Сьогодні мене дивує, як багато християн не здатні відділити зерно від полови. Якщо ти називаєш себе християнським лідером, наберися мужності назвати зло злом. В СРСР віра — завжди була ризиком. Я завжди був готовий платити ціну за своє лідерство. Лідерство — це бути совістю нації, не мовчати, коли відбувається беззаконня, не стелитися перед владою. Як можна «молитися за мир в Україні» й не згадувати тих, хто розпочав війну?

Ю. С.: Ісус Христос сказав: «Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити. Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали». І: «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит утікає тому, що він наймит». Це зіткнення двох ідеологій — злодій і пастир. Євангелія часом говорить цілком фронтовою мовою: «Ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати». Йде реальна духовна війна — чи ми думаємо, що це просто так написано? Ісус Христос, апостоли — поклали своє життя за віру, за проповідь, за церкву. Вони для мене є прикладом. Пам’ятаю, коли радянська влада гнобила віруючих, нищила фізично й морально, багато пастирів із сім’ями теж були перед важким вибором, роздумуючи про еміграцію. Але на кого лишиться община? Втеча — це не лідерська позиція. «Хто слабує, а я не слабую? Хто спокушується, а я не палюся?» — каже апостол Павло.

— Що ви назвали б поганим лідерством під час війни?
А. К.: Перша риса поганого лідерства, яку я назвав би — це наївність. Наївна віра пропаганді. Прошу всіх християнських лідерів відкрити вуха й почути, що «Дух говорить церквам». Перестаньте дивитися телевізор! Друга риса — страх. Лідери бояться чітко назвати речі своїми іменами. Навіть якщо щось говорять — дуже абстрактно, намагаються пройти між краплями. Війна закінчиться, і багатьом із них буде дуже соромно за свою розмиту позицію, за підігрування владі, за те, що не були чесними з Богом, із власним сумлінням, зі своєю паствою та зі своєю країною.

Ю. С.: Спокушаючи Христа, диявол запропонував йому перетворити каміння на хліб. Погане лідерство — це погоня за камінням (смарагдами, діамантами, золотом), лизоблюдство, лестощі... Апостол Павло каже: «Шлунок — їхній бог, а слава — в їхньому соромі. Вони думають тільки про земне!» Другою спокусою Христа була влада. І сьогодні християнські лідери шукають визнання сильних світу, сподіваються на посаду в комісії при президенті. Погане лідерство — це робити що завгодно, але втратити Христа. Третя спокуса — розчаруватися в Бозі. Я вірив, молився, а Бог не зберіг, не захистив — і віра розбилася. Ці три спокуси Христа — якраз є тестом на зрілість лідера. Російські релігійні лідери, підтримавши дії влади, підтримали вбивство великої кількості мирних людей, солдатів. Бо їхній розум зведений лукавим демонським богослов’ям.

— Яким ви бачите справжнє християнське лідерство після закінчення війни?
А. К.: Єдина, хто могла б закінчити війну в Україні — це російська церква, якби вона зайняла чесну християнську позицію. Якщо вона цього не зробить, то буде пожинати наслідки й платити ціну. Ми молимося й віримо в перемогу над силами зла. Ми відбудуємо все, що зруйнувала російська армія. Відбудуємо церкви. Україна підніметься з попелу. Ми маємо повне право бути вільними, скинути тих ідолів, які є священними для Росії. А ви живіть, як хочете — це ваш вибір. Ми зробили свій вибір — і стоятимемо до кінця. Я вірю в процвітаючу благословенну Україну й падіння імперії зла. Вірю, що коли це станеться, то знову підуть потоки місіонерів зі всього світу до пригноблених імперією народів.

Ю. С.: Так, руїни міст відбудуються. Але найстрашніше — це поруйновані людські душі, пошкоджена психіка. І навіть, коли настане мир, це нікуди не дінеться. Реабілітація людей, які пережили воєнну катастрофу, буде одною з перших задач церкви. Ми будемо мати справу з багатьма людьми, у яких забрали дім, сім’ю і пустили по світу біженцями. І це неймовірні біль, образа, злоба. Наша відповідальність — бути милосердними самарянами для побитих і пограбованих, що втратили надію. Росіянам потрібно каятися в тому, що вони пішли мститися комусь за власне невлаштоване життя. А українцям я бажаю вже сьогодні культивувати в собі силу християнського прощення.

А. К.: Навіть Бог не може простити людині її гріх, якщо вона його не усвідомить і не попросить прощення. Я думаю, якщо буде публічне визнання й каяття росіян, то Бог дасть українцям силу прощати.

За матеріалами Hodos Institute

Благовісник, 4,2022